Історія селища і громади

Історія Віньковеччини

    Біля витоку річки Калюс, що бере свій початок з джерела “Коломийка”, на високому кам'яному плато розташоване селище Віньківці.         
    Першу писемну згадку про них знаходимо в податковому списку 1493 року. Тоді в поселенні рахувалось 14 димів (податкових одиниць). Свою назву за цілком вірогідним припущенням Віньківці одержало від імені Вінцент, Вінько, за іншими даними — від слова «вінок». За третьою, теж цілком вірогідною версією, від німецького слова «кут» (нім. Winkel). Адже й сьогодні частина Віньковець, що розкинулась на правому березі Калюса, носить назву «Кут» (можливо, це є найдавніша частина поселення, що гострим кутом врізається до берега). Щоправда, німецьких коренів в історії райцентру поки що не вдалося відшукати.                     

Археологічні знахідки свідчать, що територія сучасного Віньковецького району була заселена людьми з давніх-давен. Зокрема, археологами виявлено декілька поселень доби неоліту, зокрема у селах Зоряне, Нетечинці, Охрімівці. Найбільше пам'яток відноситься до трипільської культури, яка існувала на Правобережжі Дніпра, Подністров'ї в кінці ІV-ІІІ століття до нашої ери, тобто в добу бронзи.             
Залишки поселень землеробської трипільської культури знайдено в селах Говори, Подолянське, селищі Віньківці.         
    З кінця VI-ІV ст. до н.е. великого поширення набуває культура скіфів.  У першій половині І тисячоліття до н.е. територію Поділля заселяли східні слов'яни, які входили до антського міжплемінного союзу.             
 На жаль, у давніх літописах немає згадок про поселення княжої доби ІХ -ХІІІ ст. Все ж археологи виявили давньоруські городища в урочищі Шамільові ставки, Полієв ліс (смт Віньківці), в урочищі Замчисько на північний схід від села Женишківці, в урочищі Колонтир – західніше села Осламів, а також в урочищі Замчисько на північно -західному напрямі села Калюсик.                                 .             
З середини ХV століття на подільські землі посилилися спустошливі набіги кримських татар. Тільки за 100 років (1450-1550) було 24 трагічні вторгнення. В історії відомі кілька походів татар, під час яких були спалені й розорені Віньківці, зокрема, в 1453 та 1516 роках. Часті напади татар гальмували розвиток продуктивних сил краю. Однак його природні багатства і численні «волі» та «свободи», що їх надавав уряд селянам після кожного татарського набігу, привертали сюди переселенців.               

  Жорстокий феодально-кріпосницький гніт на Поділлі незабаром посилився ще й національно-релігійним. У ХVІ столітті у Віньківці проникли члени чернечого ордену францисканців. Заснувавши кляштор, одержавши від влади землі, в тому числі село Бистриця, францисканці поставили собі за мету покатоличити місцеве населення. Тому й таким піднесенням, надією зустріло воно визвольні війні, поповнювало селянсько-козацькі загони.     

Особливо, повстанський рух розгорівся в нашому краї, коли полк М.Кривоноса і селянські загони штурмом взяли в липні 1648 року сильно укріплену фортецю Бар. Селяни розгромили поміщицькі садиби у Віньківцях,  Дашківцях, Осламові та інших селах, прогнали ксьондзів і католицьких монахів.                                     
      Протягом Х V - Х VІІ століть на Поділлі зросла кількість населення, збільшилось число поселень. Помітною віхою в історії Поділля стало воз’єднання його з Лівобережною Україною в складі Росії. Сталося це 23 квітня 1793 року. А 1 травня 1795 року утворено Подільську губернію. Розпочався новий етап в історії нашого краю – піднесення господарства, розвитку капіталістичних відносин, ще більшого закабалення кріпаків. У цей час Віньківці стали одним з торгових центрів Ушицького повіту.         
В 1867 році було відкрито однокласне училище Міністерства народної освіти у Женишківцях.
У решті сіл діяли церковнопарафіяльні школи. У 1888 році на Віньковеччині з'явилось перше промислове виробництво.                     
В 1889-1890 роках Олександр Оттович Шмідт заклав сади в Осламові, який поклав початок інтенсивному садівництві в краї.     
На початку ХХ століття кращі землі, луки, пасовища, ліси були в руках поміщиків. Поміщику Карлу Косельському належали 3205 десятин орної землі, коли на одного жителя припадало 0,37 десятин ріллі. Майже 65 відсотків селянських господарств не мали робочої худоби і сільськогосподарського реманенту, не могли вчасно ні засіяти, ні зібрати врожай, становище їх було зовсім злиденним. То ж закономірно, що віньківчани з надією зустріли звістку про революцію 1905 року. Вони стали чинити опір властям, випасати худобу на поміщицьких землях, вести порубку в панських лісах.                                 
Наступного року селяни стали вимагати від поміщика підвищення платні, скорочення робочого дня, за що деякі з них відбували покарання, а деякі селяни були вбиті і поранені, але так і не добились покращення свого життя. Найбільш відомим став ви-ступ селян Карижина 8 липня 1906 року. В результаті сутички з драгунами 5 селян було убито, 8 поранено.             
На початку ХХ століття Віньківці зовсім запустіли, мали непривабливий вигляд. Крім кількох єврейських будиночків, решта жителів тулилася у напівзруйнованих, брудних, глинобитних халупах. Містечко зовсім не мало медичного закладу, а в місцевій школі, відкритій у 1883 році, працював один учитель. Віньківці належали до Осламівської волості.     
Нелегка доля випала віньківчанам у роки першої світової війни. Близькість фронту, майже поголовна мобілізація чоловіків в армію привели до ще більшого зубожіння населення, занепаду господарства та наростання супротиву проти царизму. Наприкінці грудня 1917 року з допомогою солдатів 2-ї фінляндської дивізії в Віньківцях було створено першу на території району Віньковецьку раду селянських і солдатських депутатів. Проте проіснувала вона недовго.                     
Влада у 1917- 1920 роках часто змінювалась. Навесні 1919 року у Віньківцях побував голова Директорії Симон Петлюра. По закінченню громадянської війни, на Поділлі розпочалось мирне будівництво. Але і становлення нового життя проходило в жорсткому протиборстві прихильників і противників радянської влади. Радянська влада була відновлена у 1921 році. У селах виникають ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.    1921-1922 роки територію району охопив антибільшовицький повстанський рух під проводом Якова Гальчевськьго. Повстання відбулося у  Осламові, Женишківцях. У період НЕПу у Віньківцях відроджуються кустарні промисли, розвивається кооперативна торгівля. Здійснюються заходи по налагодженню системи охорони здоров’я, народної освіти.             
В 1922 році відкрито медичну амбулаторію і аптеку. Стару школу перетворили в чотирирічну трудову. Організовано повели наступ на неписьменність.         
В ході адміністративно -територіальної реформи 7 березня 1923 року в Україні ліквідовані повіти та волості і створено райони і округи. Виникають Віньковецький і Зіньківський райони у складі Кам'янецької округи. У березні створюється районний виконавчий комітет Рад, райпартком. Червоні партизани і батраки села Карижин навесні організували сільськогосподарську комуну – перше колективне господарство.         
31 жовтня 1927 року Віньківці були перейменовані в місто Затонське, а район став називатись Затонським на честь радянського партійного і державного діяча, академіка АН УРСР В.П.Затонського, уродженця с. Лисці Дунаєвецького району. В 1938 році він був репресований сталінським режимом і райцентру та району повернули старі імена. Зловісна хмара сталінських репресій не минула і Віньковеччини. Постраждали сотні невинних людей, переважно керівне партійне і радянське ядро. В 1931 році до Віньковецького району ввійшла і територія Зіньківського, який був ліквідований. На Віньковеччині нараховувалось 42 населених пункти і 33 сільські ради. Зароджуються й перші товариства по спільному обробітку землі. Так, у 1922 році був організований радгосп “Осламово”.     
В інших селах створюються комнезами (комітети незаможних селян), метою яких було спільне ведення господарства. Велике значення для керівництва новоствореного району набрали проблеми налагодження системи охорони здоров ’я, освіти і культури.                         
В той час у Віньковецькому і Зіньківському районах функціонували 49 початкових і 2 семирічні школи, в яких навчалися 3540 учнів і працювало 49 вчителів. Одночасно і відкривалися медичні амбулаторії та аптеки. В усіх населених пунктах діяли сільбуди (клуби) і хати читальні (бібліотеки). Та все ж основний наголос держава робила на піднесенні економіки. Вже в 1927 році перші ТСОЗ (товариства спільного обробітку землі) створювались у Віньківцях, Карижині, Людвиківці (Подолянське), Майдані-Віньковецькому та інших селах району.                                         
Не оминули жителів району розкуркулення, непосильні плани хлібозаготівлі. Сотні міцних селянських господарств були розорені, а їх власники зігнані зі своїх земель. Така злочинна політика сталінського режиму у великій мірі привела до голодомору 1932-1933 років, що забрав на Україні мільйони людських життів. І все ж таки переважна більшість селянства вбачала в колективізації порятунок села. Тому вже в 1934 році завдяки колективізації на Віньковеччині був утворений 71 колгосп і радгосп. Зростала мережа торгових підприємств. У 1940 році в райцентрі було 9 магазинів і павільйонів сільського споживчого товариства.         
У довоєнні роки у Віньківцях функціонувала лікарня на 34 ліжка, поліклініка, пологовий будинок на 11 ліжок, дитяча консультація, санітарно-епідеміологічна станція, аптека. В середній і трьох неповних середніх школах райцентру навчались 1677 дітей. Працювали Будинок культури, бібліотека, кінотеатр, радіовузол, видавалась районна газета. Люди, котрі пережили страхіття голоду і сталінських репресій, мріяли про одне: тільки б не було війни. А вона вже стукала в двері...             
Мирна праця радянських людей обірвалась 22 червня 1941 року. Вже на другий день війни Віньковеччина відправиладля поповнення Червоної Армії біля трьох тисяч чоловік. Частина мобілізованих була відправлена у війська 12-ї та 26-ї армій Південно-Західного фронту, які вели тяжкі оборонні бої у прикордонних районах, а решта поповнила резервні війська фронту 49-й і 55-й стрілецькі та 24-й механізований корпуси. Але фронт невпинно наближався до Віньковець.                     
9-11 липня останні частини 12-ї армії генерала П.Г.Понєдєліна з боями залишили територію району. Найбільший бій відбувся в районні села Покутинці, де відступаючі втратили 87 бійців. Стікаючи кров’ю, Червона Армія відступила на схід і віньковецькі села окутав чорний морок фашистської окупації. Загарбники взялися негайно насаджувати всюди свій “новий” порядок, що базувався на грабежах, насильстві, вбивствах. Гітлерівці ліквідували колгоспи, запровадили так звані общинні господарства, оподаткували селян численними податками.                      
Майже тисячу днів перебував Віньковецький район підфашистською окупацією. 26-28 березня 1944 року в ході Проскурівсько-Чернівецької операції війська 18-ї і 38-ї армій Першого Українського фронту під командуванням генералів Журавльова і Москаленка очистили Віньковеччину від окупантів. У 1946-1947 роках жителі Віньковеччини перенесли післявоєнний голод, викликаний не лише засухою, але й надмірними планами хлібоздачі. Завдяки самовідданій праці селян 1947-1948 років було одержано непоганий врожай, який врятував віньківчан від мук голоду.         
Двічі у післявоєнний період Віньковецька районна рада депутатів трудящих і Віньковецький райком Компартії України порушували клопотання про перейменування Віньковець. Вперше у 1946 році пропонувалося перейменувати селище у Калініно, а район у Калінінський, при цьому зазначалось, що документальних даних про історичне походження назви Віньківці в області немає.                                               
У зв’язку з цим Віньковецька районна рада депутатів трудящих і районний комітет Компартії України направили Голові Президії Верховної Ради УРСР Д.С.Коротченку листа, у якому безпідставно стверджувалось “що містечко Воньківці носить назву графа Воньковецького... Він грабував населення, був жорстоким експлуататором, походив з польських магнатів-феодалів і за походженням був поляком”.                         
У зв’язку з цим, наголошувалось в листі, недоцільно, щоб містечко і район носили назву, яка походить від імені польського магната-феодала і назріла необхідність перейменувати містечко в Богунське, а район в Богунський. Проте ці клопотання не були задоволені і Віньківці зберегли свою історичну назву. Постановою Верховної Ради Української РСР від 30 грудня 1962 року Віньковецький район було ліквідовано, його територія (за винятком Женишковецької сільської ради, що перейшла до Деражнянського району) була переведена до складу Ярмолинецького району, а 1965 року поділена між Ярмолинецьким, Деражнянським і Новоушицьким районами Хмельницької області. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 грудня 1966 року знову утворено Віньковецький район, до складу якого ввійшли ті ж населені пункти, що й до реорганізації, за винятком сіл Баранівка, Вербка Мурована, Круті Броди і Мазники, що залишилися у складі Ярмолинецького і Деражнянського районів.       

 Найбільш потужного економічного, соціальнокультурного розвитку досягнув район у 70-80 роках ХХ століття. Свідченням цьому є високі державні нагороди. В 1975, 1976, 1978, 1979 роках Віньковеччина виходила переможцем у Всесоюзному соціалістичному змаганні і за значні виробничі досягнення нагороджувалась перехідними прапорами ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ. Оновлювались і прикрашались райцентр і села району, одними із перших на Хмельниччині вони газифікувались.         
З розвалом Радянського Союзу виникла економічна криза, пов’язана з ліквідацією колгоспів і реформуванням їх у приватні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, відкриті і закриті акціонерні товариства.                 
З утворенням незалежної України змінювались органи влади і місцевого самоврядування. 23 квітня 1992 року прийнято розпорядження №1 представника Президента України у Віньковецькому районі “Про творення державної адміністрації і припинення діяльності виконкому районної ради народних депутатів”.                     
У липні 1994 року діяльність районної державної адміністрації припинилась. Сесія районної ради сформувала виконавчий комітет, до якого перейшли владні функції в районі. У липні 1995 року було ліквідовано виконавчі комітети місцевих рад, створено державні адміністрації. У листопаді 1996 року відбулося роз'єднання посад голови районної ради і районної державної адміністрації. Впродовж 90-річної історії району становлення самоврядування Віньковеччини невіддільно пов'язане із соціальноекономічним розвитком території, станом діяльності підприємств, установ і організацій. Господарство району багатогалузеве.             
Промисловість представлена переробними підприємствами, серед яких найбільше — ТОВ “Віньковецький сирзавод”. Територію району обслуговує підприємство електричних мереж, філія Ват “Хмельницькгаз”, цех електрозв'язку, районний вузол поштового зв'язку. Художня культура є неподільною складовою самобутньої, різножанрової культури подільського краю. З давніх-давен тут утверджувались традиції фольклорного мистецтва, народних ремесел, творці яких і сьогодні складають генофонд подолян. Серед пам’яток архітектури на Віньковеччині відомі  палац графа Тишкевича в селі Говори і парк навколо нього тощо.

Укладач: М.Жук